«Щоб невимовність, велику, як вічність, передати словами...». Проблема поетичного та людського покликання у романі Г. Броха «Смерть Вергілія»

Анотація

У статті йдеться про вічну й завжди актуальну проблему творця і творіння, порушену австрійським письменником першої половини ХХ століття Германом Брохом у романі «Смерть Вергілія». Брох дає власну інтерпретацію наміру античного поета наприкінці життя знищити свій найдовершеніший твір, один із вершинних зразків давньоримської літератури – «Енеїду», осмислюючи у такий спосіб його творчість (а також і свою) як прагнення до пізнання істини. Австрійський письменник, відповідно до власної теорії цінностей, акцентує на християнській складовій непростого рішення Вергілія, стверджуючи, що справжній обов’язок поета – не в служінні красі, а в тому, щоб «будити і йти на поміч». В одночасній присутності у творі античності, середньовіччя і сучасності народжуються нові сенси, пов’язані з проблемою поетичного та людського покликання. Також акцентовано увагу на творенні Брохом власного орфічного (вергіліївського) міфу, де через прагнення пізнання Вергілій прийшов до Бога-Спасителя, на процесі відмирання старих пріоритетів і народження нових у неосяжних глибинах душі античного поета, що болісно звільняється від орфізму й доєднується до найважливіших християнських цінностей – любові до людини, служіння, смирення, самозречення та милосердя.